село Гійче

 

Ладинія: подорож до альпійських горян




Ладинія: подорож до альпійських горян

За селом Гійче Жовківського району в лісі видніється військовий цвинтар часів Першої світової війни, який відновили в середині 1990-х завдяки фінансовій допомозі Австрійського Чорного Хреста.




Як повідомляла “Газета” (12.09.2007 р.), там на початку цьогорічної осені встановили й освятили таблицю з написом чотирма мовами: українською, німецькою, італійською та ладинською, що була рідною для загиблих у Галичині представників маленького народу з Доломітових Альп. Останнім часом їхні нащадки щороку здійснюють паломництво до Галичини, щоб ушанувати полеглих земляків.

Цього разу голова Комісії з питань мовних меншин Автономного регіону Трентіно-Альто Адідже доктор Луїджі Кіокетті запропонував встановити взаємозв’язки між цією областю на півночі Італії та Львівщиною. Невдовзі делегацію з нашого краю офіційно запросили на пропам’ятні заходи у Фассанській долині, що неподалік кордону з Австрією. Здійснити подорож допоміг консульський кореспондент у Західній Україні посольства Італійської Республіки Джанлука Сарделлі, який зустрів нас в аеропорту Верони та супроводжував під час відвідин ладинської землі.

Високо в горах

Із головної траси, що з’єднує Італію з Австрією, звертаємо праворуч і крутою добротною дорогою здіймаємося все вище й вище, залишаючи ген унизу виноградні плантації та сади, в яких іще не опало листя. Далі потрапляємо в щораз щільніші обійми гір Доломітів із сірувато-білими, жовтувато-коричневими, а подекуди зеленкуватими гострими вершинами та щербатими величезними скелями, які тримають на своїх раменах доглянуті ліси й альпійські луки. Ще видніються невеликі отари овець і поодинокі корови – справжнісінькі тобі “мілки” з рекламних роликів, лишень без фіолетових накидок.



Двомовні та тримовні таблички вказують на присутність корінного населення – тірольців та їхніх сусідів. Десь на висоті понад кілометр над рівнем моря починається Валь ді Фасса, тобто Фассанська долина – одне з декількох компактних місць споконвічного проживання ладинців: акуратні містечка тягнуться майже до підніжжя найвищої в Доломітах гори Мармолади, що сягає 3343 метрів над рівнем моря. Помітно почастішали написи ладинською, що належить до ретороманських мов і якою спілкуються здебільшого фассанці, за потреби легко переходячи на італійську чи німецьку.

Часом дивуємося, що світ ще так мало знає про українців узагалі, не кажучи вже про гуцулів, бойків, лемків... Однак чи багато хто з нас чув про древній ладинський народ, який живе в серці Європи? Ба навіть найновіша комп’ютерна програма з редактором уперто виправляє в моєму тексті “ладинці” на “латинці”.

Так сталося, що автору цього репортажу випала нагода бути першим українським журналістом, який потрапив до Ладинії – чудової гірської країни, якої немає на географічних мапах. Ладинці ніколи не мали власної держави й не виборювали її, проте їх довго ніхто не чіпав. Ще з більшою ностальгією, ніж окремі галичани, а особливо старі гуцули, вони згадують бабцю-Австрію, оскільки перебування у складі розлогої імперії не порушувало укладу життя у Фассанській долині.

Усе почалося 20 тисяч років тому

Щоб ближче пізнати цей загадковий для нас народ, у містечку Віґо ді Фасса навідуємося до місцевого музею. “Ласкаво просимо!” – по-українськи запрошує оглянути експозицію доктор Фабіо Кіокетті, директор. Він розповів, що тридцять років тому створили Інститут ладинської культури, а 2001-го в його структурі відкрили музей.

– Знадобилося 20 літ, щоб зібрати представлені в залах експонати, – зауважив пан Фабіо. – Ми створили цей музей не задля етнографії, а для того, щоб показати, що є самобутня ладинська культура і що вона живе. Тут можна побачити твори й вироби ладинців і з минулих століть, і сучасні. Ладинці пишуть рідною мовою книги, видають газету, ведуть радіо- й телепередачі, випускають аудіо- та відеопродукцію. Це ми показуємо всім, хто до нас приїздить звідусіль. Будемо збільшувати площу експозиції, адже всіх цікавить, звідки ми тут узялися і як людям вдалося виживати в цій високогірній місцевості, що колись була покрита льодовиком.



Отже, двадцять тисяч років тому, в епоху мезоліту, в цих горах з’явилися мисливці. Нещодавно там знайшли мумію, яку назвали “людиною льоду”. Учені встановили, що вона жила чотири з половиною тисячі років тому. Примітивні знаряддя праці виявляють на всій території Доломітів. Спершу на півторакілометровій висоті над рівнем моря люди будували хати й господарські споруди, але за тих часів могли жити там лише влітку.

Зі зміною клімату предки ладинців осіли на постійно. Бідніші мали житла ближче до високогірних пасовищ, а заможніші – в долинах, де можна було обробляти землю. Упродовж багатьох століть ладинці зберігали сталу форму місцевого самоврядування. Кожне поселення мало свою демократичну організацію управління.

Усі родини делегували по представникові до керівного органу. Своєрідним центром ладинців здавна було містечко Віґо. На чолі всієї фассанської спільноти стояв принц. Ніхто не був рабом. Це були вільні селяни, господарі своєї землі. Депутати регулювали внутрішні порядки. У музейній експозиції представлено ковану металеву скриню з численними складними замками – своєрідний сейф, в якому зберігали укладені ладинцями закони та документи, що стверджували свободу жителів Фассанської долини. Навіть тепер місця випасання худоби й овець на альпійських луках і в долинах є колективною власністю громад. Цих пасовищ досі не ділять і не пробують приватизувати, за винятком прилеглих до річок земель, де поля належать окремим господарям.

Із прийняттям християнства ладинці заповзялися будувати храми з гострими шпилями веж, найстаріший з яких – св. Лаврентія – зведено на місці дохристиянської святині. Вражають своєю красою церковні інтер’єри, які вирізьбили місцеві майстри. На відміну від мешканців Карпат чи Кавказу, альпійські верховинці дуже спокійні та неквапливі, як і їхні пісні та мелодії місцевих духових оркестрів.

Один із науковців влучно запримітив, що було тільки два найважливіші моменти в історії Фассанської долини. Перший – коли внаслідок Тридентського церковного собору, який в 1545-1563 роках відбувся в теперішньому адміністративному центрі провінції – місті Тренто, повиганяли всіх відьом, а другий – Перша світова війна, яка привела в Доломітові Альпи італійців.

Близькі й далекі чужинці

Баттіста Кіокетті з Моени, дід Луїджі, як і мій дід Федір із Княждвора, жив у своїх горах: перший – у Доломітах, а другий – у Карпатах. Коли розпочалася Перша світова, їх одразу мобілізували до австрійського війська захищати найяснішого цісаря та його імперію. Після короткого вишколу цих жовнірів підвищили до рангу старшин-підофіцерів і відправили воювати подалі від рідних домівок: Баттіста потрапив на схід, на російський фронт, а Федір – в Альпи, на фронт італійський. Згодом обом довелося зазнати гіркої долі військовополонених у чужинецьких таборах: ладинця запроторили аж на Сибір, а галичанина – на італійську каторгу.

В опублікованих листах і щоденнику Баттісти Кіокетті та документальній книжці ладинської дослідниці Марії Пікколін докладно висвітлено долю австрійського військового підрозділу, до якого потрапило майже все чоловіче населення ладинців Фассанської долини. Вояків відправили до Галичини. Автор позбирала жовнірські світлини, які прислали з різних теренів: від Лемківщини й околиць Сяну біля Перемишля до села Гійче, що неподалік Рави-Руської, де на початку вересня 1914 року на стомлених після тривалого переходу ладинських стрільців зненацька напала кіннота Російської царської армії, завдавши великих втрат.



Решті ладинців, які потрапили до ворожого полону, судилася довга невільницька дорога на схід, через Львів і Київ, до Сибіру, звідки ті, хто залишився живим, поверталися додому аж через Далекий Схід, Індійське море та Суецький канал. Про це розповідали науковці під час представлення книги Марії Пікколін і на вечорі-реквіємі. Далека від Доломітів Галичина назавжди увійшла в життя ладинського народу, бо в Гійчому є найбільший цвинтар ладинців за межами їхньої батьківщини.

Єднання у спільній молитві

Головною подією пропам’ятних заходів стала Служба Божа й освячення меморіального знаку на розташованому високо в горах військовому цвинтарі св. Юліяни. Туди в супроводі духових оркестрів колона за колоною довго здіймалися літні й молоді ладинці, вбрані в народний одяг і військові однострої часів Першої світової війни. А на чолі різнобарвного людського потоку виднілися прапори, серед яких і наш синьо-жовтий, який ніс Петро Грень із Жовкви.

Під час релігійної церемонії жовківський римсько-католицький отець-декан Василь Павелко зачитав лист голови Конференції Єпископату РКЦ в Україні митрополита Львівського кардинала Мар’яна Яворського: “Прошу прийняти мою щиру вдячність за вшанування пам’яті полеглих у Першій світовій війні. Тоді багато ваших земляків знайшли вічний спочинок на терені сучасної України, а вихідці із Львівської Архідієцезії гинули та страждали в таборах військовополонених на півночі сучасної Італії. Нині ми разом із вами єднаємося у спільній молитві за спасіння їхніх душ і благаємо Бога про мир і злагоду між усіма народами на землі”.

Від імені нащадків галичан, які під час Першої світової війни страждали на Італійському фронті й у таборах військовополонених на території Італії, автор цих рядків подарував для місцевого храму різьблений гуцульський хрест як символ злагоди та поєднання між усіма нашими народами. Від Львівської облдержадміністрації слово мала керівник української делегації Емілія Подляшецька.

Після завершення церемонії доктор Луїджі Кіокетті розмірковував: “Те саме, що ми відчули у вересні на Україні, відчули сьогодні тут. Нам дуже дорогі наші традиції, реліквії предків. Трагічне минуле мусимо компенсувати в наших нинішніх і майбутніх взаєминах”. Заступник голови Жовківської райдержадміністрації Антон Харук, директор Жовківського державного історико-архітектурного заповідника Володимир Герич і директор Гійчівської середньої школи Михайло Мисько запропонували збудувати капличку в альпійському стилі на військовому меморіалі в Гійчому.

Три мільйони туристів на вісім тисяч мешканців

Упродовж нашого перебування в Доломітах відбувалися перемовини про можливі напрями співпраці. Автономний регіон Трентіно-Альто Адідже славиться своїми винами, там розвинуте машинобудування, хімічна, текстильна, деревообробна промисловість. Заповідні Доломіти – це передусім розкішний край зимового туризму з густою мережею готелів, ресторанів, підйомників і підвісних крісельних доріг, завдяки чому можна швидко дістатися на високогірні траси та спуски чи трампліни. Там можна перепочити не тільки в сучасних комфортабельних будиночках, а й у переобладнаних для мандрівників чабанських колибах.

– У нашій місцевості вісім тисяч мешканців, а відвідує її щороку три мільйони туристів, – розповідав нам дон Джузеппе, місцевий римсько-католицький священик. Оскільки старий храм виявився затісним для численних приїжджих католиків, довелося спорудити новий – просторий, з авангардним інтер’єром та елементами народної пластики.

Маючи дві години до наступної зустрічі, ми, незважаючи на сутінки, поспішаємо побачити горішню частину Фассанської долини. Минувши кілька невеликих поселень, потрапляємо у справжнісіньку зимову казку: густий лапатий сніг й освітлені ліхтарями красиві будинки, призначені для туристів. Усередині майстерно вписано в інтер’єр предмети, що залишилися від колишніх ладинських жител і господарських споруд: меблі, посуд, реманент і навіть старі лижви. Усе це нагадує гостям, що вони перебувають у Ладинії.

На шляху пам’яті й надії

“Наприкінці війни ми стали італійцями”, – із сумом написано на одному з музейних стендів, де зібрано матеріали з Першої світової. Вийшовши 1918-го з “тунелю”, ладинці не відразу потрапили під ріг достатку. Відчули на своїй шкурі великодержавницьке приниження і зневагу. Ще довго жевріла надія на повернення провінції до Австрії. Від 1943 до 1945 року ці терени перебували під німецькою окупацією, а потім знову опинилися в складі Італії. Суперечка між Австрією й Італією тривала аж до 1971 р., коли за посередництвом міжнародної спільноти було підписано угоду про надання прав національним меншинам, у тому числі тірольцям і ладинцям. На відміну від великих міст, де майже до 1988 року терористи підривали бомби, у Фассанській долині, дякувати Богові, було спокійно, хоча через матеріальні нестатки люди мусили виїздити на заробітки.

Це аж потім до Фассанської долини проклали сучасне шосе та заповзялися створювати рай для заможних туристів з усього світу. Безумовно, матеріальний рівень ладинців швидко зріс, у Доломіти почали перебиратися й італійці, яких приваблюють високі заробітки. Але приживаються не всі, бо праця в сезонному туристичному бізнесі не така проста, як може здатися. Ладинці ж надзвичайно працьовиті й економні. Нові обставини змусили їх перекваліфікуватись в обслуговуючий персонал. Проте, маючи добрий заробіток, вони не втратили своєї гідності й не служать екзотикою для туристів.

“Ми досі вільні люди, – стверджують ладинці. – Це зафіксовано в нашій Конституції. І це для нашого народу завжди було важливішим за гроші”. Як і мова, якою спілкується жменька нащадків альпійських племен ретів. У Доломітах нині вважають себе ладинцями 30 тисяч мешканців Фассанської долини. Трохи більше проживають у сусідньому Фріулі. Ще 50 тисяч ладинців є у Швейцарії. Тобто ладинці живуть такими собі острівцями. Існує ладинська літературна мова та різні говірки, що зазнали впливів італійської або німецької. У школах ладинську мову вивчають одну-дві години на тиждень, а це дуже мало, нарікали наші співрозмовники. Є радіо- й телепередачі ладинською, музика, художні твори. Однак державна італійська мова й навіть німецька є доволі сильними конкурентами.

Один зі співрозмовників зауважив, що вони “зубами тримаються за свою автономію”, адже до 90 відсотків прибутків провінції залишається в місцевому бюджеті, відповідно, ладинці як національна меншина отримують значні дотації на розвиток свого шкільництва й культури. Завдяки цьому, наприклад, діє школа народних ремесел. Щоб показати, на що здатні її вихованці, наші друзі мобільним телефоном сконтактували десь у лісі з молодим різьбярем Іво Ренато, який разом із батьком шукав матеріал для своїх робіт. Нарешті переступаємо поріг їхньої невеликої майстерні, де всі полиці густо заставлені розмальованими фігурами святих і грішних різного розміру. Вистачило б не на одну виставку. І все це – на продаж.

– Майбутнє ладинської культури – це дуже важке питання, – відверто мовив доктор Фабіо Кіокетті. – Сучасна молодь загубила якість ладинської мови, оскільки даються взнаки глобалізація, туризм, змішані шлюби. Але є життя ладинців, і вони хочуть ним жити. Ладинці реагують на небезпеку для себе, проте ніхто не знає, як буде далі.

А де могили українців?

Із повагою сприймаємо проекти Австрійського Чорного Хреста й інших зарубіжних установ та організацій щодо вшанування пам’яті тих, хто в лавах австрійського війська загинув у Першій світовій війні. Однак виникає питання про долю тогочасних військових поховань наших співвітчизників за межами України. Якщо про Брусилівський прорив та інші баталії на Східному фронті написано чимало, то в жодному підручнику й виданнях “Історії України” досі немає навіть згадки про українців, які під час Першої світової війни опинилися на Італійському фронті. Годі віднайти щось про це й на постсовєцьких сайтах інтернету.

Натомість відомо, що в Австро-Угорщині 1917 року перебувало понад мільйон захоплених у полон вояків Російської армії, серед них майже двісті тисяч українців. В Італії в таборах військовополонених перебувало понад сорок тисяч українців. Уряди ЗУНР та УНР намагалися їх репатріювати. Зокрема, створили Надзвичайну Санітарну Місію УНР, але втрата Української державності та протидія російської й польської дипломатії надовго, аж до початку 1920-х років, затримали звільнення українських військовополонених.

Присутні на заходах у Гійчому та Валь ді Фасса представники Австрійського Чорного Хреста та регіональної італійської влади пообіцяли допомогти в пошуку відповідних архівних матеріалів. Наступного ранку, коли ми вже покидали Фассанську долину, нас наздогнав своїм автомобілем пан Енріко й вивів на перші сліди.

– Он там, бачите, три гострі вершини, а праворуч іще одна, – і показав на південь. – Австрійські командири вислали туди десь із тридцятеро рутенців (галицьких українців, – “Газета”). Коли вони видряпалися на перевал, то побачили силу-силенну італійського війська. Рутенців одразу взяли в полон.

Іще декілька кілометрів униз уздовж ріки. На другому березі видніється залізниця. Енріко пояснює, що 1917-го тут почали прокладати колію з Ора до Предассо, щоб ближче до фронту перевозити військо й товари. Залізницю споруджували австрійці, а підсобними робітниками були російські військовополонені, серед яких чимало українців. Був січень. Коли військовополонені зняли ґрунт, зійшла лавина з камінням і накрила їх. Одночасно загинули 55 осіб. У написі на кам’яній таблиці край дороги не згадано, хто вони та звідки. Але ладинці пам’ятають про цих людей. На чолі з отцем Василем Павелком складаємо спільну молитву й робимо світлину. Поспішаємо до Тренто, далі – до Верони, щоб не спізнитися на літак додому. З-за хмар намагаюся ще бодай ковзнути поглядом вдалину, на засніжені Альпи, на Доломіти, де живе
Ладинія.

Костянтин Чавага, Львів – Валь ді Фасса – Львів


Создан 19 апр 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником